Лице Даунбаського електорату! Жесть...
http://www.youtube.com/watch?v=-90a9dbY jc4
Какие тонкие и одухотворённые лица... а слог...
|
| |
Я тот, чье имя на воде написано дыханьем,
Я тот, кто соткан из песка в пустынях Арракиса.
Я иду по городу, по городу семи холмов
Листья самоубийцы умирают, бросаясь мне под ноги
Умирают, так и не увидев твоих глаз разрез
Последний романтик рвет струны гитары
Одинокий любитель подземных переходов
Рядом извивается в танце сумасшедший
Последний нормальный на семи холмах.
Я иду напоенный твоими глазами
Но не согретый твоим сердцем
Зачем мне твои глаза, если в них нет сердца
Зачем мне солнце, в котором нет тепла
Зачем мне озеро, где невозможно утонуть
Мне холодно среди холмов
И я еще не знаю, что будет дальше…
|
| |
|
Тупо как-то... Служба сообщений не работает, и осень и скучно... В дневе пофлудить немного? Или шо??? Или много? Или как? о, млин, скоко сИрезных вопросов...
|
| |
|
Оказывается, шо если не думать, то сколько всякой куйни можно навалять в своем дневе, именно, навалять... Можно также, лет этак в двадцать, с умным видом рассуждать о том куда девается любовь по истечении тех же двадцати лет. Но круче всего найти каку-нить куйню в инете, и с романтическим видом драть её друг у друга... Вот и получается - в ленте десять постов и три из них одинаковы... Романтики...матьего
|
| |
|
Капец. Какая же тьма-тьмущая, на нашем сайте, Золушек, так и не вьехавших, что их персональная полночь уже пробила, и принц, ну явно, не приедет. Не запаздывает, а именно - не приедет, а вместо кареты, кучера - ну... Вы ведь девочки взрослые, сами знаете что...
|
| |
Я живу на кладовищі. Кожен день ходжу по алеям, бачу могили, часом бачу обличчя померлих – одні усміхнені, інші насуплені, треті просто байдужі. Вони, ті обличчя, як і годиться небіжчикам, не помічають мене, не звертають на мене жодної уваги – у них, у небіжчиків, свої справи. Інколи мені хочеться поговорити з кимось із них, але я себе вчасно стримую, і пояснюю собі, що він, чи вона давно (чи недавно) мертві, що говорити нам, власне, немає про що. Так і іду мовчки. Бо тих людей, котрими я дорожив, кого любив і поважав вже немає. Тобто у фізичному розумінні (дай Бог їм здоров’я) вони процвітають і здебільшого гладшають і починають запливати жиром, а от в іншому, людському вимірі, вони зникли для мене, як і я для них. Моє кладовище – то дивне кладовище живих людей, які померли тільки для мене. І та, дивна, смерть, також, страшна. Люди є, вони ходять, живуть, їдять, займаються коханням, а їх немає. Я їх втратив, а вони втратили мене. На тому кладовищі колишні друзі, кохана, просто добрі знайомі. Ми з ними вітаємось – але і вони і я знаємо – ми чужі, як бувають чужими могили одна одній, як чужі один одному солдати полеглі в бою – ще недавно були разом, бігли на ворога, об’єднані існуванням цього самого ворога, щось там кричали, а потім шрапнель і гора трупів абсолютно чужих один одному. Тут не кладуть на могили квіти, і дат смерті як таких немає. Немає і дат народження. В житті ми звикли, що народження і загибель це короткі миттєвості початку і кінця. Ці миттєвості у пролітають у нас на очах, викликаючи радість чи горе. Та тут все інакше. Хто скаже – коли і як народжується кохання, скільки потрібно часу, квітів, поглядів. А коли воно помирає – скільки необхідно брехні, меркантильності, егоїзму, ліні? Скільки потрібно часу щоб стати друзями? А який термін необхідний для здобуття справжнього ворога? Тому на моєму кладовищі ніяких дат – для них тут немає місця. Кладовище й досі відкрите – сюди й досі потрапляють, тільки значно менше людей – з часом я став обережнішим і не впускаю до себе кого-завгодно. Я не хочу втрачати, але хто мене питає? Когось не хочу втрачати я, хтось не хоче втрачати мене, та кладовище живе по своїх законах – йому потрібні нові жертви. Отож сиджу замислений – як зберегти своїх друзів для себе, як зберегти себе для них?...
|
| |
Осінь. Осінь – пора холоду, вітру, дощу та втрати весняних надій. Суцільна депресія. Настрій - відповідний – я його, про себе, називаю маніакально-суїцідальним. Ми всі – і ти друже, і я – знову, повільно занурюємося в басейни своїх власних я, звідки нас витягнула весна. Ми пірнаємо у власний розпач і байдужість, зневіру і цинізм. На стає, глибоко, по-фіг, що хтось, десь нас чекає – тебе, мене, бо ми бачимо лиш себе, ми насолоджуємося нашою самотністю і впевненістю в нещасті завтрашнього дня. Капеееец – ми стали насолоджуватись тим, що ми самотні і нікому не потрібні – капееееець… Часом я думаю – а може пора піднятися нам з того моря самознищення, потрібно підніматися, особливо, якщо тебе хтось чекає на березі. Питання лише в тому чи чекає???
|
| |
Вон цаца, шо в лидерах пишет - "одно Г... здесь.. где нормальные парни?". Ну шо ответить? Как говорится - деньги к деньгам, а... ну вы догадались 
|
| |
| Запись от 14.06.10 23:19 |
Последний раз редактировалось: 14.06.10 23:34 |
Тема розмов двох старих друзів, котрі зібралися за чарчиною коньяку, безумовно, напряму залежить від того, яка чарчина на рахунку. І коли чоловіки бачать, що друга пляшка от-от стане порожньою – розмови набирають глибинного, філософського змісту, та такого, що сам Діоген міг би позаздрити. Правда невідомо чому би він заздрив – коньяку чи філософським новаціям.
-Як лікар, я тобі мушу сказати – ми всі хворі і від того всі й помремо. От ти не віриш, а я як лікар тобі кажу… Так, того, давай вип’ємо… хех…добре… так от… про що це я? Ага про смерть…
-Про хвороби, підказую я доправляючи до рота лимон.
-Так. От ти хворів на грип, чи там скарлатину. Знаю хворів. А то все віруси, і вони не вмерли. Думаєш їх убили ті антибіотики – дудки – живі вони у вигляді осколків. Усі живі. Наш організм до пори до часу з ними бореться, а коли їх – Вадим для певності так махнув рукою, що я ледь встиг піймати пляшку - стає багато, ну, тобто ти розумієш – критична маса – тоді кілька місяців і все, гаплик і музика. Далекі родичі не впізнають навіть – а це все віруси, вони кляті…
Під отаку оптимістичну бесіду була допита пляшка, був проведений дискус про необхідність третьої і був навіть досягнутий консенсус, але як то часто буває у нас українців – далі слів діло не пішло – ослабли геть.
Ота порожня п’яна розмова згадалась мені нещодавно, і я зрозумів, що насправді вона зовсім не порожня. Чим ми старші – тим більше в нас отих вірусів, і сюди на сайт ми приходимо по саме нікуди напхані вантажем наших минулих романів і відносин, наших суб’єктивних уявлень про порядність інших. Ми, принаймні багато з нас, приходимо на сайт з метою конструювати нові відносини, і дивуємось – чому не вдається? Причина, на мою думку у нас самих, у тому нашому досвіді, який спотворив нашу психіку. Склалося певне життя – ми не любимо, навіть ненавидимо оте наше усталене життя, але і змінювати щось боїмось. В молодості все було так просто. А тепер? Віруси, то все вони кляті… Ми боїмось кохати, ми боїмося тонути в очах, боїмося повірити і навіть, коли бачимо – це та людина – знаходимо в ній якісь недоліки, щоби сказати – «Та він зелений той виноград», а в відповідь почути - "А очень-то и хотелось".І живемо собі далі – тихо усталено – так собі тихенько гниємо в нашій фортеці, яку самі і вибудували. Вибудували навчені вірусами зрад і невдач, розчарувань і втрат. А ще - така вже країна, така економіка и «жизненный уровень» - багато з нас живе зі своїми батьками. Дивно, але більшість, батьків - людей, безумовно, шанованих і порядних, які люблять своїх давно дорослих дітей намагаються прожити життя тих дітей. Вони намагаються прожити за нас! І ми погоджуємося на то! Ми живемо під девізом – хай лихо, аби тихо! Що це з нами? Втома і зневіра – критична маса вірусів в нашій хворій голові.
Ми намагаємося скласти пазл, зарані себе прирікши на поразку, бо ми не віримо в успіх, або і не хочемо його. Тоді чому ми тут? Чого ви сюди прийшли? Та ми дурніші за Блондинку, яка вихвалялась, що склала пазл за два місяці, хоч а в інструкції було написано – «до трьох років»… Вона хоч вірила… А ми просто граємося продовжуючи калічити свою і чужі душі…
|
| |
|
Улицы готовы прорасти женскими ногами. Глаза обладательниц, этих самих, ног уже стали по-кошачьи хитро-коварными. И недаром – ведь глаза противоположного пола заволокло маслянистой пленкой вожделения. Стало больше улыбок, и больше нервных граждан в транспорте – у них сезонное обострение чувства собственного я. Мой кот, несмотря на свою тучность, порывается убежать из дому – подозреваю – для того, чтобы срочно похудеть. И солнце – вот оно – долгожданное солнце. Неужели весна? Не, таки точно – весна…
|
| |
введите цифры на картинке если цифры не разборчивые 
Заметка
